Травень… Цвіте бузок… Перемога… Такі асоціації викликає цей день – День Перемоги. Але є в мене ще одна асоціація, пов’язана з цією славетною датою.

Добре запам'яталась мені ще з дитинства святкова колона ветеранів тієї страшної війни, в якій 9 Травня – традиційно, щороку – вони проходили центральною вулицею міста до Меморіалу Слави. З гордо піднятими головами, з усмішками на обличчях, з радістю в очах крокували учасники цього параду Перемоги. Ми, тоді ще зовсім малі діти, були вражені побаченим і… почутим. Справа в тому, що прохід цієї колони супроводжував неповторний дзвін – це дзвеніли нагороди на грудях переможців. І чим ближче підходили учасники шестя, тим чіткіше дзвеніли медалі. Ми тоді були в такому захопленні, що й слова вимовити не могли! Нагороди виблискували у променях травневого сонця, засліплюючи очі, і акомпанували щебетанню птахів, створюючи неповторну святкову музику. Музику переможців на честь Великої Перемоги. Дивно…

Дивно, що на все це сьогодні маємо поглянути з іншого боку і визнати власний цинізм.

Не менш сильне враження справила на мене нещодавня прогулянка Андріївським узвозом у столиці, який порівнюють зі славнозвісним Старим Арбатом у Москві. Тут панує неповторна атмосфера, створена її постійними «мешканцями». Маю на увазі тих, хто виходить сюди зі своїми творчими доробками – від сувенірів до пісень. Та, на жаль, вже стало нормою продавати тут ті самі нагороди, тобто ордени і медалі різних часів. І хоч розумію, що колекціонують не лише поштівки і значки, проте ніяк не можу змиритись із колекціонуванням пам’яті у вигляді бойових нагород. У моєму розумінні медаль чи орден – це не лише художній виріб зі сплаву певних металів, що має певну художню та історичну цінність. Це подія у долі того, хто отримав ту чи іншу нагороду. Це певний життєвий етап, певні емоції і почуття, і, врешті-решт, Подвиг тієї чи іншої людини. Та на сьогоднішній день все це розмаїття цінностей виражається в банальному грошовому еквіваленті! Гірко все це спостерігати і прикро, що це нікого не шокує і стало звичним, а тому майже нормальним явищем… Чи можна з цим примиритись?



Та як би лише цим вразив Андріївський узвіз, та й не тільки він, бо таких місць, на жаль, багато в Україні. Поряд, по сусідству із державними нагородами Радянського Союзу, в тому числі і часів Великої Вітчизняної війни, можна побачити і фашистські хрести, й статуетки, що зображують Гітлера. Та найбільш цинічно виглядав німецький мундир поряд із одежинкою, на якій нашита шестикутна жовта зірка… Невже трагедія Бабиного Яру і безліч подібних їй такі далекі нам сьогодні? Невже ми втратили пам’ять про величезне горе, принесене окупантами на нашу землю, про смерть навіть не тисяч, а мільйонів розстріляних, повішених, заморених голодом і закатованих людей, про приниження і знущання над ними – над дітьми і жінками, над молодими і літніми? Тож, напевно, втрачаємо, коли така ситуація стає нормою життя. Чому на сьогоднішній день за торгівлю такими речами не передбачено кримінальної відповідальності? Хто цікавився у торговців походженням цього «краму»? Проте, якщо уважно проаналізувати, то принаймні до так званих чорних археологів можна застосувати певні норми чинного законодавства. Тільки хто ж це робитиме? Підлеглим луценків якось не до того, а забезпечити порядок у країні, чітко організувавши роботу підлеглих, завзятий «самооборонець» очевидно не може або не вважає за потрібне. Сьогодні на порядку денному, швидше, стоїть визнання голодомору 30-х років геноцидом проти українського народу, а вже визнані за фашизмом злочини проти людства, а значить і проти українців в тому числі, можна до уваги не брати? Спокійно спостерігаючи, як у нас під боком плодяться неофашистські угруповання, на стінах малюються свастики, а на полицях стоять портрети і скульптурні зображення Гітлера. А чому?



Що ж стосується пропаганди фашизму, нацизму, то тут взагалі – дивина та й годі! Україну визнано однією з найбільш постраждалих від фашизму країн (згадайте, чому Українську РСР разом із Білорусією прийняли до Ради безпеки тільки-но створеної ООН), проте реалії сьогодення такі, що незабаром на одній із вулиць Рівного може з’явитись пам’ятник такому собі «герою» - Тарасу Бульбі-Боровцю. Він навіть у середовищі націоналістів не користується популярністю, адже був банальним кон’юнктурником, і йому було байдуже, хто дасть йому доступ до влади під прикриттям боротьби за свободу і незалежність України. Він з легкістю шукав порозуміння з окупантами і за їх підтримки (!) планував становити українську незалежність. Просто уявіть собі ситуацію і вдумайтесь в її абсурдність! Хто мав підтримати незалежність України? Фашисти? Ті, які живцем спалювали цілі села разом із мешканцями - від старих до немовлят? Ті, які, будучи впевненими в тому, що вони - вища раса, грабували, вішали, ґвалтували і принижували?

А якщо вони дійсно підтримували ідеї такого «героя», який звернувся за підтримкою до них (!), то що ж тоді ними вкладалось в поняття «незалежність»? І головне те, що ніхто не з’ясовував за допомогою соцопитувань, чи хоче громада встановити цьому нацистському прихвосню пам’ятник, пропагуючи тим самим ідеї фашизму, – просто так вирішили і заклали камінь. А може, не варто було? От, приміром, я точно знаю, що така ідея подобається далеко не всім! То, може, треба говорити і про це, тільки трохи голосніше і впевненіше? Може, варто про це говорити, щоб не забути власної історії, бо за останніми її переписами все стає з ніг на голову, а молоде покоління взагалі не може зорієнтуватись у вирі історичних протиріч, захищаючись від них ігноруванням будь-якої інформації і віддаючи перевагу баварському пиву...

Не маємо ми морального права не шанувати тих, хто здобув для нас Перемогу ціною власного життя і власної крові, дозволяючи процвітати таким ганебним явищам, як безперешкодна торгівля людською пам’яттю!

Знову травень… Цвіте бузок…

З Днем Перемоги!

Алла Івойлова,
керівник прес-служби Рівненського обласного відділення Партії регіонів