В суспільстві ведеться активна дискусія, куди ми йдемо і які загрози приховує у собі майбутнє для пересічного громадянина і його бізнесу. Шукати ворогів, які нібито винні у серйозних економічних провалах стало вже звичкою як серед політиків, так і в суспільстві.

На мій погляд, є дві ключові причини, на фоні яких розвиваються і поглиблюються негативні соціально-економічні тенденції. Це, насамперед, та соціалістична економіка, яка у багатьох сферах нашого життя ще не викорінена, і вона мирно співіснує з наростаючою економікою вільного ринку. Найбільше це проявляється у медицині та освіті, які за визначенням є безкоштовними, а фактично на стиках безкоштовно-коштовних послуг бурно процвітає корупція.

Практично маючи на сьогодні аграрну державу, нинішнє урядове керівництво мало що робить, щоб виправити стан занепаду чи не всіх напрямків сільськогосподарського виробництва. Називаються багато причин, які привели до цього, але про головну не говорить ніхто, бо для розуміння глибинних причин потрібно мати елементарну економічну освіту, якої, на жаль, в Україні немає, бо соціалістичну економіку вже ніхто не вивчає, а ринкову немає де вивчати, окрім закордонних університетів…

На превеликий жаль, таку освіту в країні мають одиниці, оскільки наша держава так і не спромоглася на фоні безпредметних балачок про якийсь «особливий український науковий потенціал», який начебто хочуть відібрати у неньки західні наукові центри, виділити централізовані кошти на навчання найбільш обдарованої молоді.

Натомість, наш винахідливий чиновник знайшов забавку під назвою «Болонський процес», про «переваги» якого хіба що не чула доярка із забутого Богом села. Вже більше десяти років це питання мусується у європейських структурах клерками з Міносвіти, але там все всі гарно розуміють і не дають можливості прирівняти куплений за гроші або ж отриманий за неякісні знання український диплом до європейського.

Національний диплом про вищу освіту часто не вартий ціни паперу, на якому він надрукований, і це невипадково. Бо, наприклад, в Криму кількість місць в університетах перевищує кількість студентів в 2,3 раза (!), а в цілому по країні вони вже зрівнялись. Виходить, що рівень знань усіх без винятку потенційних абітурієнтів достатній, щоб опановувати програму сучасного вищого освітнього закладу (ВОЗу). Нонсенс, але це має місце. Зрозуміло, що якби провели незалежну атестацію знань наших випускників ВОЗів на відповідність вимогам західних ВОЗів, то буквально декілька десятків із сотень тисяч отримали б позитивну оцінку. А знання є одним із головних нематеріальних активів держави, особливо у нашому новому постіндустріальному світі.

Іншою, і не менш серйозною проблемою, є абсолютно неконтрольована армія чиновників, яка без будь-яких науково обґрунтованих нормозатрат праці постійно збільшує свою чисельність. Це призводить до вимивання дуже необхідних для розвитку країни коштів із держбюджету, лягає надмірним постійно зростаючим тягарем на Пенсійний фонд. Незацікавленість у результатах своєї роботи, безвідповідальність та непрофесіоналізм стали візитною карткою українського чиновника у Європі.

Дуже показовим прикладом такого непрофесіоналізму стала епопея з українсько-російським проектом з виробництва літака АН-70. Було вирішено спільно з країнами НАТО виготовляти цей літак для військових потреб. Але не врахували, що технічні стандарти в цих країнах принципово інші, і літак є настільки складний, що адаптувати стандарти на західний манер складніше, ніж розробити все «з нуля». Це у випадку з українськими танками Т-80 можна було змінити калібри озброєнь і окремі елементи електроніки, і продукувати модернізований танк та мати реальний ринок збуту. У випадку ж з АН-70 маємо тактичні прорахунки на державному рівні з негативним результатом. Тепер Росія починає випуск спільно з Китаєм аналогічного за параметрами і дуже подібного до антонівського літака, а західні конструктори завершують випробування аналогічного літака А400М (маючи на руках всю технологічну документацію, яку Україна передала в рамках тендерних торгів). Це практично «поставило хрест» на всій державній програмі. Відповідальних, як зазвичай, немає.

Геннадій Чемик