В статті народного депутата, члена парламентської фракції Партії регіонів Ірини Бережної, розміщеній на «УП», мова йде про одну з характерних ознак новітньої доби України – наполегливі спроби переписати історію.



В силу своєї природи історія – це завжди однобічне оцінювання подій. Ще у Гесіода подавався «рецепт», як утримати підкорених у владі: «Заставимо їх забути власних героїв, а замість них поставимо своїх, щоб усе найкраще вони бачили в нас». Створення історичних міфів часто політикам вдається краще, ніж будівництво реального життя, оскільки для цього потрібні тільки слова, а вони у багатьох українських політиків у нескінченній кількості. Але міфотворчість - це улюблений метод не лише української влади. Однак, слід пам’ятати, що історичні міфи - достатньо тонка категорія, працювати з якою треба вельми делікатно. Саме це абсолютно ігнорують новітні «історики-політики» України, чим повністю копіюють шлях пропагандистської машини багатьох тоталітарних країн.

Карикатура в одній із закордонних газет показує хлопчика на іспиті з історії. Він питає свого вчителя: «Як я повинен відповідати — згідно підручникам чи як це було насправді?» Чи хочемо ми аналогічної ситуації в українських школах? Адже підручники з історії вже почали переписувати, роблячи з конфліктних історичних постатей, таких як Бандера, Шухевич чи Мазепа, національних героїв, нав’язуючи при цьому неперевірені факти та міфи. Україна, ледве оговтавшись від радянської історичної міфотворчості, впала в іншу крайність. Чи хочемо ми наслідувати шлях США, в підручниках історії яких зазначено, що Другу Світову Війну виграли американці з невеликою допомогою СРСР?! Як пояснити американському школяру, чому у цій війні загинуло більше ніж 20 млн. радянських громадян?..

В антиутопії Джорджа Оруелла «1984» красномовно описаний процес фальсифікації історії, який є щоденною, буденною роботою в тоталітарному суспільстві. Тож до чого йде Україна, яка фальсифікує власну історію?

На жаль, багато пострадянських країн хворіють на синдром «переписування історії». Наприклад, в молдавських підручниках на питання, чому Румунія, під владою якої знаходилась тоді частина Молдавії, опинилася в одній зв'язці з Гітлером, знайшлася оригінальна відповідь: «Знаходячись між двома імперіями, Румунія ставала можливим об'єктом нападу як з боку СРСР, так і з боку інших сусідніх країн». День 22 червня 1941 р. знаменував собою початок «звільнення від радянської влади», а основна мета участі Румунії у війні – «звільнення захоплених Радянським Союзом влітку 1940 року територій Молдавії».

У 2005 році за підтримки канцелярії президента і посольства США вийшло видання «Історія Латвії: ХХ століття», що стало одним з основних навчальних посібників. В цьому «виданні» зазначається, що Саласпілський концтабір, в якому було знищено близько 100 тисяч людей, зокрема 12 тисяч дітей, названий «виправно-трудовим табором». Також сказано, що «в таборах містилися злочинці, дезертири, бродяги, євреї та інші». До «інших», мабуть, треба відносити тих самих дітей, яких для економії патронів було наказано вбивати прикладами?!

При всій багатогранності цілей, методи фальсифікації історії завжди зводяться до прямої вигадки, одностороннього підбору фактів або підробки документів, внаслідок чого між фактами шукаються зв'язки, відсутні у реальності. Первинні джерела цих «фактичних» думок не зазначаються взагалі. Але найбільш тонким способом фальсифікації є підробка первинних джерел (наприклад, знаходяться раніше «невідомі» матеріали, мемуари, що не «публікувалися», щоденники тощо).

Парадоксально, але сама історія пам’ятає, як її перекручували. Наприклад, в Росії один із перших документально підтверджених випадків фальсифікації історії за політичними мотивами відноситься до царювання Івана Грозного. За вказівкою царя був написаний «Лицевой свод» — цілісний запис історії з давніх часів. У останньому томі, де розповідалося вже про царювання Івана Грозного, були зроблені правки, в яких воєводи і бояри, які потрапили в немилість до царя, були звинувачені в різних непристойних діяннях. У нацистській Німеччині широко культивувався міф про «удар в спину» (der dolchstoss). Суть його полягала в тому, що Німеччина до листопада 1918 року ще могла продовжувати війну, і коли б не революція, організована «зрадниками» соціал-демократами, війна могла б закінчитися на її користь. За часів «хрущовської відлиги» винуватцями терору називали особисто Сталіна і вузький круг його наближених (Єжова і Берію). Проте причетність до терору Хрущова і близьких йому осіб (Мікояна, Сєрова, Калініна, Жданова) замовчувалася.

Але повернемося до української дійсності. На телеканалі «Інтер» триває шоу «Великі українці». Саме шоу, бо соціальним телевізійним проектом назвати його аж ніяк не можна. Таке шоу – вельми вдала маніпулятивна західна технологія, яка тепер адаптується під українські реалії. Організатори чудово розуміють, що пересічні українці недосконало знають свою історію, тому голосуватимуть за тих, кого їм «нав’яжуть». А можуть і взагалі не голосувати, бо потрібний «політично доцільний» вибір «Великого» вже зроблено за них. Організатори «Великих українців», вочевидь, задумували своє шоу не як комедійно-розважальне видовище, а все ж таки як «соціальний проект», тому слід пам’ятати про моральну відповідальність перед суспільством. Чи усвідомлює це телеканал «Інтер» та політичні сили, які через шоу маніпулюють свідомістю українців та таким чином «творять» новітню історію?

Цілком прогнозованою стала перша сотня, до якої потрапили сучасні політики, вчені та спортсмени, тобто люди з телеекранів та газетних шпальт, а також традиційний набір постатей із підручників історії, прочитаних ще у середній школі. Але різні українці, в залежності від покоління та регіону, читали зовсім різні підручники. І якби шоу «Великі українці» було дійсно соціальним, воно б змогло уніфікувати позиції суспільства, а натомість тільки посилило спотворення історії та ще більше роз’єднало націю.

Україна - поліетнічна держава, і від цього факту нікуди не дітися. Ніколи Схід України, який виховувався на інших цінностях, не сприйме того, що ОУН-УПА є героями всієї нації. Ніколи російськомовна частина країни не сприйме Бандеру, Шухевича, Петлюру та Мазепу як національних героїв. Ігнорувати це – значить робити все, щоб зруйнувати державність в Україні.

А тепер питання до нинішніх політиків, які завзято перекручують українську історію: як ви поясните онукам чи правнукам радянського солдата, який загинув в бою з бійцями ОУН-УПА, чому Бандера - національний герой?! Як ви поясните, чому ОУН-УПА - національні герої, онукам звичайних селян, які жили на Західній Україні в ті часи і не розуміли, хто й за що вирізає цілі родини?! Як ви все це обґрунтуєте, поки є ще живі свідки цих жахливих подій?!!

Сьогодні захисники ОУН-УПА кричать про те, що вона воювала на два фронти — проти гітлерівців і проти більшовиків, ніби заради незалежності України. Методи вільного трактування історії навіть можуть „довести”, що ніби була «війна» УПА проти німців та ніби не було - проти більшовиків. А насправді ОУН-УПА спочатку розраховувала на перемогу Німеччини. Адже існують матеріали Нюрнберзького процесу – згідно яких є докази, що ОУН-УПА служили Німеччині (З письмових свідчення колишнього полковника німецької армії Ервіна Штольце. Том 1-й, частина 5. Документ СРСР-231). А вже після сталінградської поразки Шостої армії Паулюса ОУН почала розраховувати на взаємне знищення двох воюючих сторін, а також на третю світову війну.

У кожного громадянина України може бути своя думка щодо цих історичних фактів, і залежить вона від того, в якому ідеологічному середовищі він виховувався, які думки чи політичні вподобання висловлювались в родині. І громадянин Віктор Ющенко також має право на власну позицію. Але ж суб'єктивна думка громадянина Ющенка, перетворюючись в указ Президента про присвоєння звання героя України Роману Шухевичу, стає вже державною позицією. До того ж дуже суперечливою і дивною позицією, особливо якщо згадати про третій пункт «Акту відновлення Української держави», проголошеного ОУН у червні 1941 року: «Відновлена українська держава буде тісно взаємодіяти з Націонал-Соціалістською Велико-Німеччиною, яка під керівництвом Адольфа Гітлера створює новий порядок у Європі і світі...» Адже Віктор Ющенко - Президент всієї України, а не тільки західної її частини, про що неодноразово наголошував. Тому він повинен, щонайменше, поважати погляди всіх українських громадян, а особливо - біль ветеранів Великої Вітчизняної Війни та їх нащадків. «Канонізація» ОУН-УПА виглядає як намагання «замилити очі» та відвернути увагу українського народу від соціально-економічних проблем на тлі тотальної політичної кризи.

Звичайно, що визначення стратегії майбутнього України неможливо без власних героїв, які мають слугувати прикладом для майбутніх поколінь. Але у той час, коли Україні необхідна виважена, добре продумана, збалансована політика з консолідації Заходу та Сходу, коли дуже важливо уникати будь-яких необережних кроків, великі «патріоти-українізатори» воліють рубати з плеча. Сучасна Україна не є мононаціональною і монокультурною державою. Тому взаємна толерантність, пошук мудрих компромісів – ось що допоможе забезпечити гармонійний симбіоз Сходу і Заходу. А спроби консолідувати країну, ламаючи мільйони громадян «через коліно» в питаннях історії або мови, можуть тільки нашкодити і погіршити становище. У Речі Посполитій у 1920-х-1930-х роках курс на тотальну полонізацію теж здавався правильним і логічним. Але ж до чого це призвело?..

Зрівняти в статусі бійців різних армій, які воювали в період Другої Світової, – можливо, це й цивілізоване намагання. Але чому воно робиться з несамовитістю ідеологічного реваншу?! Чи не краще було б політикам проявити залишки цивілізованості та запропонувати українцям тверезий погляд на історію і просте людське взаєморозуміння, згідно якого будь-який воїн – частково жертва обставин. Аргументом має стати лише єдине намагання консолідувати суспільство та почати творити спільну історію сучасної України, а не розколювати її навпіл, штучно роблячи героїв з тих, хто намагався під галас війни здобути собі владу.

Чи не тому українці, щоразу, із століття в століття, отримуючи незалежність та право самостійно розпоряджатися долею своєї країни, втрачали її? Чи не тому загинула Центральна Рада, Гетьманат і Директорія? Через штучне придумування собі нових внутрішніх і зовнішніх ворогів і фальшивих «героїв», забуваючи при цьому справжніх, українська офіційна влада займається не укріпленням державності, а її ерозією.

Яким у історії України залишиться Степан Бандера – громадськість дізнається не з телевізійних шоу і відверто однобічних, пропагандистських сюжетів. І навіть не за результатами добре скоординованого голосування нинішніх прихильників інтегрального націоналізму. Чи буде він типовим представником свого непростого часу – таким собі терористом ХХ століття, який боровся за свою ідею, так як це розумів? Чи ситуаційним союзником Німеччини, яких, до речі, було чимало – Квіслінг у Норвегії, Тиссо в Словаччині, Павелич у Хорватії? Все це непрості питання, які не зведеш до того, чи гідний Степан Бандера бути «великим українцем» номер один. Тим більше, що в українській історії є персонажі з набагато менш суперечливою репутацією.

Тому на питання, чому досі не вдалося консолідувати Україну, відповідь проста, але й водночас складна – в державі немає узгодженої національної ідеї. Адже єдність нації можлива лише за умови оформлення національної ідеї – системи цінностей, здатних об'єднати народ. Але розмірковування влади навколо цієї проблеми, скоріше, нагадує «плач Ярославни», ніж конструктивний діалог.

Суспільство має усвідомити, що національна ідея — це не асорті з історичних символів, привабливих гасел та соціальних благ у національній упаковці, а спільна мета і довгострокова стратегія розвитку держави. Нарешті слід зрозуміти, якщо ми прагнемо до євроінтеграційних процесів, то національна ідея стане об’єднавчою тільки в тому випадку, коли буде однаково привабливою для абсолютної більшості населення країни, незважаючи на національність, соціальний статус і місце проживання. Крім того, вона має базуватися на системі національних цінностей, історичному досвіді перемог і звершень, а не поразок та сумнівних історичних прикладів дволикості «національних героїв». Насамперед вона необхідна для самоідентифікації громадянина, щоб кожен зміг відповісти собі, хто він є: слов’янин, православний, європеєць, українець, представник процвітаючої країни чи гастарбайтер та бідний родич Європи?.. Коли не розумієш, куди йти - легко заблукати. От і блукає сучасна Україна, не знаючи, хто її справжні герої, яке у неї минуле та майбутнє.

Але, на жаль, внутрішньою українською «національною ідеєю» в нас і досі є сумнозвісна «моя хата крайня...» або ще гірше - «нехай у сусіда корова здохне». При постійних воланнях влади щодо відсутності національної ідеї повністю ігноруються ті раціональні пропозицій, які надає інтелектуальна еліта держави. Адже, погодьтесь, навряд чи зможе розколоти суспільство національна ідея на кшталт: «Україна – найкраща європейська країна». Саме так, а не постійно здоганяти чи випереджати Росію, ЄС або Америку, чи намагатись бути від когось незалежними. Це допоможе нарешті українській нації подолати комплекс меншовартості та почати творити ВЛАСНУ історію.