65 років минає від тих серпневих днів 1943 року, коли радянські війська визволили древні Печеніги від фашистських загарбників. 10 серпня — знаменна дата для всіх мешканців Печеніжчини.

Сьогодні в Печенізькому районі мешкають 85 ветеранів — учасників бойових дій.

Напередодні серпневого свята доля завела мене до оселі Марії Михайлівни Коваль. Застала ветерана-фронтовика за домашніми клопотами.

Коли почалася війна, їй було всього 16 років, і лише за тиждень до її початку дівчина закінчила восьмирічку. Коли в селі формувався військовий підрозділ, пішла медичною сестрою в санітарну частину 179-ї танкової бригади, що входила до складу Третьої танкової армії під командуванням генерал-майора П. С. Рибалка.

Своє перше бойове завдання Марія Михайлівна отримала тут же, в Печенігах, і запам’ятала його на все життя. Ішов бій за п’ядь печенізької землі, кругом зривалися снаряди, і молода медсестричка вперше відчула, що саме від її допомоги може залежати чиєсь життя. За декілька метрів рвонуло, і тяжко поранений боєць впав лицем у землю. Марія, схопивши плащ-палатку, миттю поповзла до пораненого. Поки тягнула молодого солдата до окопу, добре розгледіла його обличчя та почула голос. Увечері, коли бій вщух, побігла в медсанбат, та той боєць не дочекався. Занадто важким було поранення.

- Скажіть, як можна забути, коли до медичної частини принесли маленьку дитину, якій снарядом відірвано ніжки? А якось, коли до однієї з хат влучила бомба і там загинули всі, окрім малесенької грудної дитини, я побачила те, що все життя стоїть перед очима: мертве тіло матері і дитина, яка припала до її грудей... – ділиться спогадами Марія Михайлівна.

Коли визволяли Харківщину, Марії Коваль було присвоєно звання старшого сержанта та призначено командиром санітарного взводу. А в 1944 році її за проявлені доблесть та героїзм під час спасіння поранених було нагороджено орденом Червоної Зірки.

- Звичайно, ми були молодими, тендітними жінками, та армійське фронтове життя швидко зробило з нас спритних, витривалих, солдатів, які знають свою справу, розповідає Марія Михайлівна.

В 1944 році я отримала поранення та контузію. Права рука майже недвижима. Війну закінчила в Кракові 9 травня 1945 року. В цей день мені виповнилося 20 років. Як зараз пам’ятаю відчуття величезної радості, що охопило всіх бійців та командирів. Перша думка: вижили і перемогли. Ми всі думали, що заживемо в мирних умовах набагато краще, ніж жили до війни. Відновимо міста і села, промисловість, сільське господарство. У людей була радість, віра в краще майбутнє. Потім була відбудова країни: доля закинула мене в Мурманськ, далі - на Донбас, а потім знову повернула в рідні Печеніги.

Війна яскравіше висвічує в кожному його суть, його людські якості. Добре, коли це благородство, безкорисливість, безстрашність та уміння дружити. Як безцінний дар долі через усе життя я пронесла дружбу зі своїми соратниками — ветеранами цієї страшної війни. Ще й зараз я залюбки відвідую засідання Печенізької районної та селищної рад ветеранів.

Наприкінці нашої бесіди я спитала у Марії Михайлівни, з якими словами вона, ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник бойових дій, вкрита сивиною жінка, мати, бабуся та прабабуся, хотіла б звернутися сьогодні до керівництва нашої держави.

- Наше покоління виховувалось на любові до Батьківщини, патріотизмі, доброті, повазі до ближнього. Весь народ пишався Перемогою Радянського Союзу в цій важкій війні. Тепер наша велика Батьківщина роз’єднана на окремі самостійні держави. Це факт, що давно відбувся. Мої діти живуть за кордоном — у Росії. І я завжди підтримувала і буду підтримувати починання, які стосуються відкритості та дружби України з Росією.

Я та моє покоління відстоювали Батьківщину, але те, як до подвигу солдатів тієї війни ставляться теперішні керівники, — це не моя вина, а наша загальна біда.

Нам, ветеранам, гірко та образливо бачити, в якому економічному і політичному хаосі опинилася сьогодні українська держава.

Я впевнена, якби Президентом України був обраний Віктор Янукович, наша країна була б зовсім іншою — економічно розвиненою та успішною, - відповіла вона.

Ось така розмова чи не з останньою жінкою — учасником бойових дій, які проживають у Печенізькому районі.



…А скільки їх, солдатів тієї війни, пішли, не залишивши спогадів. Напевне, їм було не до мемуарів: вирощували хліб, вчилися, виживали. Бо вже давно живуть добре визволені, непогано — переможені, а визволителі, переможці, ще й досі бідують.



Наталія Балабай
«Время регионов Харьковщины»