Дендрологічний парк «Софіївка» Національної академії наук України, який знаходиться в м. Умані Черкаської області, широко відомий далеко за межами України як одне з найвидатніших творінь світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII – першої половини XIX ст. і стоїть в одному ряду з такими шедеврами паркобудівниитва Європи, як сад Бальбі у Флоренції (Італія), парк Сан-Сусі у Потсдамі (Німеччина) і палацовий парк у Версалі (Франція).

Автором проекту «Софіївки», топографічного і архітектурного, а також керівником усіх робіт будівництва був талановитий польський артилерійський офіцер, який до 1793 р. знаходився на службі Речі Посполитої, капітан Л. Метцель (1764-1848).

З родиною Потоцьких Л. Метцеля пов'язували специфічні обставини. Він був позашлюбним сином генерала коронної артилерії Фредеріка Алоіза Брюля і міщанки з Гданська Аделаїди Метцель. Сам Брюль з 1759 р. був одружений з сестрою Потоцького Марією, і у нього в 1778 р. Потоцький відкупив собі генеральський чин. Ф. А. Брюль попіклувався про надання сину освіти. В 1781 р. Л. Метцель вступив до корпусу (військовий навчальний заклад) коронної артилерії, виявив хороші знання із спеціальності, відзначався ініціативою, був автором винаходів в області артилерійської і саперної справи. У війні 1792 р. виступав на боці короля проти конфедератів, а значить, і проти Потоцького. Відзначився у бою під Зеленцями, за що 25 червня 1792 р. нагороджений королем хрестом Віртуті Мілітарі. Проте битва закінчилася поразкою королівських військ. Король, не отримавши допомоги від Прусії, приєднався до Торговицької конфедерації разом зі своїм військом, у ньому був і Л. Метцель.

Безумовно, вирішальним у виборі Л. Метцеля керівником будівництва стали його глибокі знання і талант, які дозволили Потоцькому зігнорувати політичні міркування (Lojek, 1982).

У нас, на жаль, немає портрета Метцеля. Знаємо лише, що на його могилі на цвинтарі Повонті у Варшаві викарбувані слова: «Людвіг Метцель, бувший державний радник, шеф інженерів сухопутних та водних шляхів сполучення, нагороджений орденом Воєнного хреста, член Варшавського наукового товариства. Народився у Гданську в 1764 р., помер 21 листопада у Варшаві. Тут покоїться прах будівничого «Софіївки».

Спочатку С. Щ. Потоцький (Themery, 1846) планував всю долину річки Кам'янки з мальовничими пагорбами і гранітними скелями перетворити на величезний англійський парк, обладнаний численними каскадами і фонтанами, гідними садів Сходу. Планувалося всі навколишні пагорби засадити деревами з розкішним листям, на відкритих просторах на південь до ріки Уманки, нижче с. Городецького, створити суцільний зелений масив, а на північному сході з'єднати парк з Грековим лісом (віковою природною дібровою). На заході парк повинен був починатися від міської застави (тепер район перетину вулиць Леніна і Паризької Комуни) і продовжуватися на схід до с. Піківець, яке знаходиться в Білогрудівському лісі. Парк повинен був стати не лише найкрасивішим, а й найбільшим у Європі.

У 1796 р. Л. Метцель отримав завдання почати будівництво. Йому в помічники, згідно з повідомленням самого Л. Метцеля генералу Є. Ф. Комаровському (1897) було "виписано найкращого із чужих країв садівника". Хоча ім'я останнього Є. Комаровський не вказав, але ми знаємо, що це був німець Олива (Groza, 1843; Wojcicki, 1856). Ніяких планів, креслень і розрахунків по будівництву "Софіївки" не збереглося. Нерідко стверджують, що ніби їх у Метцеля не було і навіть кріпаки під час будівництва самі планували пейзажі на свій смак, тобто були будівничими парку. Все це вигадки. Якби це було так, ніякого шедевра з "Софіївки" не вийшло б. Лише будівництво водної системи - дуже важливої складової частини парку - вимагало глибоко продуманого плану. Потрібно було розробити чіткий графік робіт для заготівлі гранітних брил для гротів, постаментів, плит, планування рельєфу з використанням землі, вийнятої при будівництві Верхнього і Нижнього ставів, а також розрахувати оптимальну кількість пішої і кінної робочої сили. Л. Метцель повідомив, що в середньому на будівництві працювало по 800 чоловік (Комаровський, 1897). В маєтках Потоцького можна було набрати і десяток тисяч, але територія саду не така вже велика і створювалась би непотрібна метушня.

Можливо, що вже осінь 1796 р. і наступна після неї зима були використані для початку будівництва. Каменярі могли вирубувати в природних скелях гроти Каліпсо, Локетек, Діани. Оскільки половина ложа для Нижнього ставу опинилась на скелі, тут вже могли почати підривні роботи. Готували і механізми для підняття вантажів. Необхідно було дати заявки в Італію на виготовлення мармурових скульптур.

Не відповідають дійсності твердження багатьох із тих, хто писав про "Софіївку", що на її будівництві застосовувалася безплатна праця кріпаків. Насправді зайняті на будівництві селяни отримували платню: це було продиктовано генеральним чиншем, який був заведений Потоцьким. Правда, відомо, що виплата заробітку довго затримувалася. Про це свідчить вже згадувана супліка трьох селян із Війтівки, подана Потоцькому в 1798 р. Неодноразово на затримку Тульчинською касою виплати заробітків селянам жалівся графу і Л. Метцель. Він щотижня надсилав звіти про виконані роботи і нараховану за них платню, яку повинні були поставляти в Умань. 24 серпня 1798 р. будівничий повідомляв, що належних грошей за весь період від Пасхи (вона того року була 28 березня) не надійшли. У листі від 5 грудня 1799 р. вказувалось, що посилаються звіти за два тижні, але до цього часу за сім попередніх тижнів гроші не надійшли, що підданих утискують за несплату чиншу. Затримки були систематичними, і Л. Метцелю в 1802 р. довелося просто докоряти за семитижневу затримку заробітку: "...Не знаю з якої причини, але Вашій світлості повинно бути відомо, - писав він 9 грудня,- якими суворими екзекуціями мучать підданих за чинш. А хіба з ними поводяться справедливо? Адже зароблені ними гроші затримують. Бажаючи наскільки можливо їх благання задовольнити, прошу наказати видатковій касі прислати належні гроші...".

Одночасно з будівельними роботами велися численні посадки місцевих видів дерев на навколишніх пагорбах, а в окремих місцях - і рідкісних екзотичних рослин. В поемі С. Трембецького „Софієвка” говориться, що територія, на якій створено парк, раніше була безлісою, що у парку росли дві старі груші і десяток верб, які збереглися здавна. З цього не можна робити висновок, що парк збудовано в такому місці, де раніше лісу ніколи не було. У західній частині парку росте дуб, якому понад 300 років, у підліску насаджень парку зростає багато дібровних трав'яних рослин. Безумовно, що парк збудовано на місці природної діброви, яку на початок будівництва вирубали місцеві жителі.

27 листопада 1799 р. Л. Метцель попросив С. Щ. Потоцького доставити з Тульчина багато ліціума (дерези), якої майже немає у "Софіївці", бо ці кущі необхідно було посадити біля греблі Верхнього ставу та в інших місцях, а також привезти із Дашівського саду (нині Гайсинський район Вінницької області) вавілонські верби для посадки на березі острова Анти-Цирцеї. Він повідомив графа, що весною 1799 р. було закінчено висаджування місцевих дерев. Висаджування ж екзотичних рослин продовжувалось. Як зазначив С. Трембецький, тут поруч з відомими усім деревами є гості з Антиподів, Атласа і Лівану, їх привезли за великі гроші через Одесу із Азії, Італії, Криму і висаджували головним чином в Темпейській долині, на Єлисейських полях і біля грота Фетіди. У той самий час в "Софіївці" було посаджено велику кількість пірамідальних італійських тополь, завезених із Тульчина і поширених звідси по всій Україні (Themery, 1846). В листі Л. Метцеля від 30 травня 1801 р. повідомлялось, що тоді ще сорок грабарок продовжували насипати землю на греблю Софіївського ставу (Верхній став); будівничий обіцяв найближчим часом закінчити спорудження Німфея (грота Фетіди). Отже, будівництво центральної частини парку до травня 1802 р. повинно бути закінченим.

14 березня 1805 р. С. Щ. Потоцький передчасно помер. І початковий план будівництва грандіозної "Софіївки" уже ніхто не реалізував, але те, що створено кріпаками Уманщини під керівництвом талановитого будівничого Л. Метцеля і його помічника садівника Оліви, отримало загальне визнання як шедевр садово-паркового мистецтва.

Т. Темері у "Путівнику" вказав загальну суму витрат на будівництво у розмірі 2 000 250 крб. сріблом. Це відповідає 15 млн. польських злотих, які звичайно вказуються у літературі, але з доповненням "не рахуючи дармової праці кріпосних селян". Оскільки у маєтках С. Щ. Потоцького існував генеральний чинш і кріпакам платили на роботах в маєтку поміщика, у згадану вище суму ввійшла і оплата селянської праці під час спорудження "Софіївки". Це в основному та частина парку, яку тепер екскурсоводи показують відвідувачам.

Вхід, а вірніше в'їзд до "Софіївки" до 1836 р. був тільки з боку оранжереї. Ґрунтову дорогу в цьому місці по зрізаному косогору було прокладено лише в 1833 р. У листі до С. Костки Потоцького - двоюрідного брата Щенсного - Софія 16 березня 1816р. писала, що обеліск з викарбуваним на ньому надписом грецькою і латинською мовами "Любов - Софії" був виготовлений ще її покійним чоловіком. Обеліск заплановано було встановити у дворі "Софіївки" перед палацом, який планувалось збудувати. Це хотів реалізувати їх син Олександр. Де Лагард, який бачив обеліск у 1811 р., зазначав, що він заввишки 60 футів, виготовлений з одного блоку граніту, на ньому є напис "Любов - Софії". Де він стояв, - невідомо.

Як згадувалося, на місці павільйону Флори до 1820 р. ніякої "Хатини" не було. Відразу перед відвідувачами відкривалася панорама всього Нижнього ставу. Змії на Великому фонтані також не було. Вода била угору просто із щілини в камені. Підводилася вода з Верхнього ставу до фонтану по тимчасових (можливо, дерев'яних) трубах, оскільки чавунні труби, виготовлені Тульським заводом, були встановлені лише у 1808 р. На скелі східного берега ставу (нині Кавказька гірка або символічний острів Ітака) була встановлена статуя Купідона (Амура), а у восьмикутній балюстраді на гранітному постаменті на Левкадській скелі збудована Пастуша хатина.

На західному березі Нижнього ставу до алеї підходила суцільна стіна дерев Дубинки, бо тераси Бельв'ю тоді не було і алеї до Китайської альтанки також. На терасі Муз не було ні терас, ні обеліска. На гранітному джерелі Гіппокрени, прикрашеному позолоченими вужами, стояла алебастрова ваза з квітами.

На тому місці Площі зборів, де тепер стоїть статуя Паріса, за "Описом Софіївки" С. Грози, в липовому гаю знаходився храм Венери. По боках кам'яної плити (лежить вона і нині) було встановлено чотири гранітних стовпчики трохи вище 0,5 м, на яких стояли мармурові вази з квітами.

У Темпейській долині, неподалік від лівого берега струмка, стояла на гранітному постаменті біла мармурова ваза, оповита гірляндою троянд; за твердженням С. Грози, це був храм богині Флори. Неподалік від Афінської школи у сосновому гаю, посадженому у вигляді серця, на гранітній плиті було встановлено гранітний п'єдестал, на якому знаходилась мармурова ваза з барельєфними зображеннями бога Гіменея.

Над берегом Кам'янки і нині стоїть чотиригранний п'єдестал із сірого граніту. При Л. Метцелі його оточували пірамідальні тополі. На п'єдесталі стояла ваза з квітами, а на прикріпленій до нього дошці з чорного мармуру викарбувано восьмивірш, автор якого, звертаючись до швидкоплинного струмка, що прощається з квітучим берегом, нарікав: "Так само швидко минає кожен радісний день кожної людини". Автор цього "звернення" - сам С. Щ. Потоцький. Йому належать і вибиті всередині гроту Каліпсо два рядки.

Над водоспадом і храмом Фетіди (на краю греблі) по боках огорожі було встановлено чотири морських чудовиська; в самому гроті стояв бюст Пелея. У "Пташнику", що знаходився на правому березі струмка, утримувалися горлиці. Острів Анти-Цирцеї на "Солодкому", або "Чарівному" морі не був з'єднаний мостом з берегом; на нього можна було потрапити тільки на човні; на греблі та острові були пристані. Згадуючи про "Пташник", де Легард пише, що з нього чути "щебетання багатьох птахів, яке зливається з шумом водоспаду".

За ствердженням С. Грози, роботи з вдосконалення "Софіївки" не припинялися до від'їзду Л. Метцеля до Варшави. "Кожен день, - пише він, - майже декілька десятків чоловік були зайняті вибуховими роботами і шліфуванням граніту, посадками дерев і удосконаленням водної системи". Софія Потоцька "не шкодувала коштів для примноження краси "Софіївки"... Багато величезних скель, долини і пагорби..., - все це було б напівмертвим, якби не смак і майстерність Л. Метцеля... Велична завжди природа, але якою вона стає величною в руках досвідченого майстра".

Цікавий й інший бік діяльності Метцеля у "Софіївці". З його листів відомо, що коли парк ще тільки будувався, із Умані в Тульчин вже 16 червня 1799 р. відправляли цвітну капусту, а у 1800-1803 рр. - дині та їх насіння, цвітну капусту, особливого сорту вишні. Восени 1803 р. вислано понад З0 тис. коконів шовкопряда. Відсутні відомості, чи продовжувалась ця діяльність після смерті магната.

У 1813 р. Л. Метцеля було призначено начальником управління сухопутних і водних шляхів сполучення Польського королівства і він виїхав до Варшави.

Після смерті С. Щ. Потоцького управління маєтком перейшло до рук його старшого сина Юрія Фелікса, картяра і марнотрата. Він зразу ж скасував генеральний чинш і поновив панщину. Повинності селян збільшились. Окрім батьківського боргу в розмірі близько 7,5 млн. польських злотих, Юрій програв близько 30 млн., тобто весь свій маєток. У Петербурзі він оформив передачу своїй мачусі Софії права розпоряджатися тією частиною маєтку, яка була часткою її та її дітей. Софія у 1808 р. намагалася продати царському уряду Умань, що стала центром повіту, а також "Софіївку". Влада не поспішала з покупкою, і Софія 10 вересня 1810 р. звернулася до Олександра І з проханням прискорити це рішення. Але покупка не відбулася. Парк в той час утримувався у зразковому порядку.

Переклад поеми С. Трембецького "Софіївка", зроблений де Лагардом за дорученням Софії і опублікований в Парижі у 1815 р. французькою і польською мовами, сприяв поширенню слави уманського парку по всій Європі. В 1820 р. "Софіївку", як згадувалося раніше, відвідав Олександр І. Весною наступного року Софія вислала до Петербурга саджанці пірамідальної тополі.

30 червня 1821 р. цар власноручно написав С. Потоцькій листа, в якому висловлював їй щиру подяку. Але дні самої Софії були лічені: вона була невиліковно хвора. Восени 1821 р. Софія прямує до Петербурга, де 22 травня 1822 р. оформляє свій заповіт. Не повертаючись до Умані, Софія із столиці виїхала до Берліна, де померла 12 (24) листопада 1822 р.

Уманський маєток переходить у володіння її сина Олександра, який народився 1798р. Він уже встиг побувати на Кавказі і отримати звання полковника. В літературі існує твердження, що О. Потоцький зовсім не цікавився парком, занедбав його, живучи у Варшаві. Насправді перший і останній раз він був у Варшаві лише у 1831 р., а жив у Тульчині, Одесі, Умані. "Софіївка" була при ньому у колишньому блиску. При О. Потоцькому в парку були встановлені біломармурові статуї Т. Костюшка (на Кавказькій гірці) і наполеонівського генерала Ю. Понятовського (на Єлисейських полях)-племінника останнього польського короля. На прохання О. Потоцького, А. Андржеєвський у 1829 р. склав опис рослинності парку.

О. Потоцького пригнічувало презирство польської шляхти. У листі від 2 (14) травня 1831 р. з Берліна він писав, що виїхав з Росії не для того, щоб пристати до повстання, а для того, щоб не бути нічим скомпрометованим, оскільки на батьківщині є досить гарячих голів, "а я не хочу мати з ними ніякого зв'язку і визнаю, що я дуже боюся шибениці та розстрілу; тому вважаю, що краще спокійно сидіти у Відні чи Берліні... Я ж не винен у тому, що у мене польське прізвище, до того ж диявольськи заплямоване...". Але під тиском старшої сестри Софії Кисельової (вийшла заміж за царського улюбленця) він напередодні розгрому повстання прибув до Варшави і дав гроші на формування полку, який не встиг зробити жодного пострілу. 14 січня 1831 р. О. Потоцький виїхав з Кременеця Волинського повіту з наміром оселитися у Галичині, але польські шляхтичі зустріли його там ще з більшою ненавистю, і незабаром він переїхав у Відень.

Після взяття у 1831 р. царськими військами Варшави в Петербурзі стало відомо, що О. Потоцький приєднався до повсталих поляків. Згідно з царським указом маєтки "заколотника" Потоцького були секвестровані, проте уманським маєтком продовжував управляти його уповноважений і лише 13 березня 1832 р. Київська казенна палата призначила свого управителя - капітана гвардії Маркевича. Власне цим і закінчується перший період розвитку "Софіївки", яка з 1836 по 1859 р. підпорядковується управлінню військових поселень.

У 1832 р. парк, як і вся власність Потоцьких, як уже зазначалося, був конфіскований і переданий Київській державній палаті, а з 1836 р. підпорядкований управлінню військових поселень. В літературі з'являється назва парку - Царицин сад, хоч офіційних документів про його перейменування немає. Протягом цього часу парк зазнає значних змін, порівняно з тим, що зробив у ньому Л. Метцель з самого початку. В 1833 році прорізається вулиця Садова, яка з'єднує парк з містом, 1838 - розширюється і викладається бруківкою Головна алея, одночасно виводиться вода з центру парку до Головного входу. 1844 року тут будуються дві башти в готичному стилі. 1841 - "Грибок" та Китайська альтанка. У 1842-45 рр. за проектом архітектора Раппонета будується Павільйон Флори. 1843-45 рр. на острові Анти-Цирцеї будується Рожевий павільйон. Протягом цього часу з парку вилучають бюст Т. Костюшка та скульптуру Ю. Понятовського. Після відвідання парку в 1847 році царем Миколою I, протягом 1850-52 рр. перебудовують за проектом А. І. Штакеншнейдера вхідні башти, павільйони Флори і Рожевий. На терасі Муз засипають грот Аполлона і встановлюють обеліск "Орел".

30 березня 1859 року царським указом парк передається Головному училищу садівництва, яке переводиться із м. Одеси в м. Умань. Продовжує називатись Царициним садом, хоч за указом царя сад називається "Уманський сад Головного училища садівництва". В. В. Пашкевич заклав так званий Англійський парк. Проводяться вирубки догляду та санітарні вирубки. Парк занепадає.

Постановою Раднаркому УРСР за N26/630 від 18.05.29 р. "Софіївка" (яка з 1923 року почала називатися сад III Інтернаціоналу) оголошується заповідником. Оранжерея, парники і, відповідно, частина території парку залишається в підпорядкуванні теперішнього сільськогосподарського університету. Парку надається самостійний статус і він аж до 1955 року перепідпорядковується кілька разів різним відомствам, таким як Наркомос, Наркомзем, управлінню заповідників, управлінню у справах архітектури, які були створені при Раді народних комісарів тодішньої УРСР. 1945 року - парку дано повну назву: "Уманський державний заповідник "Софіївка". У 1946 р. Рада Міністрів УРСР прийняла спеціальну постанову "Про відновлення і благоустрій Уманського державного заповідника "Софіївка". На ремонт і реставрацію парку виділяється 1 млн. крб. 1948 р. - затверджується генеральний план відновлення і розвитку заповідника "Софіївка". 1949 р. - створюється декоративний розсадник на площі 20 га. Активно проводяться роботи з ремонту і реставрації малих архітектурних форм, дорожно-алейної системи, скульптур парку. Проводиться інвентаризація деревних і чагарникових порід, з'являються наукові праці з історії парку, його дендрофлори про скульптури, малі архітектурні форми і т. д. В цей же період втрачено оригінали мармурових скульптур Аполлона Бельведерського, Венери-купальниці, Меркурія, з яких залишилися копії в органічному склі, а статуя Амура, як і бюст С. Трембецького, безслідно зникли, хоч пізніше знайдено мармурові крильця від статуї Амура, які зараз знаходяться в музеї.

З 1955 року по 1980 рік. 26 вересня 1955 року дендрозаповідник "Софіївка" на підставі Постанови Ради Міністрів України за N 1184 переводиться в систему Академії наук України і підпорядковується в своїй науковій діяльності Центральному ботанічному саду АН України.

З 23 січня 1991 р. "Софіївці" надається статус самостійної наукової установи Національної академії наук України. За цей період проводяться значні роботи з реставрації об'єктів парку і їх відновлення, розширення території парку. Так, в 1958 році за постановою Черкаської обласної Ради "Софіївці" відведено 6,19 га землі за рахунок земель Уманського міськкомунгоспу та 9,5 га за рахунок земель Уманського сільськогосподарського інституту. Протягом цього періоду багато зроблено для подальшого вивчення історії створення "Софіївки", становлення її як наукової установи, покликаної на науково обгрунтованій основі провадити роботи із збереження парку, відновлення його історичної достовірності. У парку відновлені і навіть збільшені штати працівників за рахунок наукового відділу у порівнянні з 1836 роком, коли тут проводились найбільші за обсягом роботи. В 1972 році до "Софіївки" приєднують територію площею 5,1 га, яка раніше належала військовій частині. В цей час замінюють всі дерев'яні східці на гранітні, при цьому порушується цілісність партерного амфітеатру як паркової композиції, бо замість серпантинових доріжок, його по центру перетинають гранітні східці від фонтану "Семиструмінь" до оранжерей сільськогосподарського інституту. Проводиться капітальний ремонт Рожевого павільйону із заміною гранітного фундаменту. На Головному вході замість дерев'яної огорожі на цегляних стовпчиках будується ажурна металева огорожа з гранітними колонами. На Головній алеї за проектом Є. Лопушинської будується в 1974 році джерело "Срібні струмки". В ці ж роки асфальтується бруківка парку від Головних воріт до воріт сільськогосподарського інституту. При цьому прибирають круглу клумбу, яка була перед павільйоном Флори. Від мосту на острів Анти-Цирцеї до дамби по вул. Інтернаціональній створюють благоустроєну алею з водовипусками, гранітними сходами.
з 1980 року по даний час. Найбільші реставраційні, ремонтні та відновлювальні роботи в "Софіївці" було проведено після стихійного лиха в 1980 році, коли за чотири місяці було реставровано більше п'ятидесяти об'єктів.

Маршрут туристів від Вхідної зони з вулиці Київської до Головного входу пролягає практично по новій частині парку, яку створено за ці роки у відповідності до вимог Флорентійської хартії з метою збереження історичної частини парку. Тут створені ідеальні умови для поглибленої наукової роботи з інтродукованими деревними та кущовими рослинами, чого не можна було робити в історичній експозиційній зоні парку. Тут же збудовано науково-лабораторний корпус площею п'ять тисяч квадратних метрів, в якому в майбутньому можна розмістити український інститут дендрології, що забезпечить науковий підхід до збереження унікальної "Софіївки", як і інших парків держави, для майбутніх поколінь.

Важливо відзначити, що за ці роки створено музей "Софіївки", видано монографії з історії парку, завдяки яким відновлено історичні назви об'єктів парку, встановлено і деталізовано первісну сюжетну ідею паркових композицій, розкрито їх семантику. За ці роки завдяки постійним науковим експедиціям значно збільшилась кількість інтродукованих рослин.