Олександр Прогнімак - голова постійної комісії з питань культури та інформаційної політики Київради. Родом із Донбасу, закінчив київське суворовське та донецьке військове училища, навчався в військовій академії. Служив у Одеському, Туркестанському, Далекосхідному та Київському військовому округах, а також у частині спеціального призначення в Афганістані. Нині – полковник запасу. Нагороджений орденами “Знак Пошани”, “Святого Володимира” II і III ступенів, сім’ю медалями. Доктор філософії в галузі права. Депутат Київської міської ради IV та V скликань, нині – депутат фракції “Партія регіонів”. Очолює Постійну комісію з питань культури та інформаційної політики. Олександр Прогнімак дав інтерв’ю виданню „Вечірній Київ”.

- Чому Ви, людина військового гарту, полковник запасу, обрали для своєї депутатської діяльності в Київраді комісію з питань культури та інформаційної політики? Може, не було вибору?

- Вибір був. Минулого скликання мені довірили стати заступником голови постійної комісії з питань майна. Дещо нудна справа. А комісія з питань культури та інформаційної політики – це для мене цікава робота, яка дає можливість впливати на суспільну свідомість киян. Певна річ, по мірі своїх можливостей. Намагаюся сказати і зробити щось цікаве та важливе для своїх виборців.

- Перші кроки даються нелегко не тільки немовляті. Ви відчули певні труднощі на нинішній депутатській стежці?

- Ваша правда, все нове дається важко. Один із основних законів будови Всесвіту – закон антрапії – зводиться до того, що усе прагне саморозкладу, саморозпаду, і лише людський розум, інтелект здатні повернути цей процес у зворотній напрямок.

Власне, чим і займаємося ми, земляни. Спочатку було непросто осягнути культурно-інформаційний простір столиці. На першому засіданні нашої комісії поставили питання руба: абсолютно всі, хто до нас звернеться, отримають нашу підтримку. Це правило - нікому ні в чому не відмовляти і допомогти, як можемо - визначає стиль роботи нашої комісії.

- Нині ще зарано підбивати підсумки вашої діяльності, але, напевно, вже можете сказати, чого більше у вас: успіхів чи прорахунків?

- Можу. Хоча не помиляється лише той, хто нічого не робить. Будь-яка зміна влади – це пошук нових ефективних шляхів до розв’язання проблем. Зараз видно, що ми на правильному шляху, і у нас все нормально – є певні успіхи.

- Ви цілеспрямовано йшли в політику? І з якою метою?

- Так. На певному етапі свого життя я відчув, що повинен спробувати себе в сесійній залі як депутат: хоч якось допомогти комусь. Тепер, маючи 5-річний досвід депутатства, зрозумів, що не помилився. Може, я ще не встиг зробити стільки, як того хотілося, але мої виборці мені дякують. Підтвердженням цього є папка листів – подяк від них і просто людське “спасибі”, промовлене під час зустрічі. Нині будую другу церкву в своєму окрузі – у селі Чапаєвка. Сподіваюся, що колись люди належно оцінять мою роботу.

- Кожна людина покликана на своїй землі посадити дерево, народити сина-доньку, збудувати дім. Як ви справляєтеся з такою місією і чи почуваєтеся в житті щасливим?

- Я – стовідсотково щасливий. Це – однозначно. Адже посадив багато дерев за своє життя, збудував багато будинків і маю двох чудових синів: Олександра та Олексія.

- Отже, козацькому роду не буде переводу?

- Сподіваюся. Сам родом із Донбасу, і прізвище мого роду насправді Пригнимак. У радянські часи його дещо деформували, але суть залишилася. По натурі я – козак, на сто відсотків! У мене завжди у правій руці козацька шабля.

- Офіцерські погони, які колись були на ваших плечах, заважають чи, навпаки, допомагають вам нині?

- Я – полковник запасу, віддав армії 17 років, вийшов на пенсію у 1990-му. Багато позитивного виніс із війська: по-перше, уміння організовувати роботу, те, чого так бракує тепер новоспеченим командирам; по-друге, вміння ставити завдання і планувати, контролювати їх виконання. Окрім того, армія навчила цінувати кадри, що нині так важливо і в політиці, і в бізнесі – від директора будь-якого ресторану до міністра.

- Ви по натурі командир суворий?

- Командир має бути в міру суворим і в міру уважним до підлеглих. Інакше, коли піде в атаку, нікого не побачить за собою. Саме таким я намагався бути. У армії зрозумів, що таке справжня чоловіча дружба, відчуття ліктя.

- Що вас, шахтарського сина, спонукало стати суворовцем, а після – офіцером?

- Мій дід і батько були шахтарями. Батька свого, на жаль, не пам’ятаю, він помер, коли ще не народився. Дякувати Богові, мав хорошого вітчима. А в офіцери пішов тому, що тоді це було модно, романтично, патріотично. Дуже прикро, що тепер усе це втратило свою цінність. Справжній патріотизм треба виховувати з пелюшок. У нас недостатньо уваги приділяється військово-патріотичній роботі. Я був першим, хто подав рапорт на відправку в Афганістан у грудні 1979 року, а в січні вже воював.

На перших порах багато військових виявили таке інтернаціональне бажання. Це вже після, коли стало зрозуміло, що така війна безглузда, у ній не видно кінця, патріотичні поривання радянських солдат поволі зникали. Не жалкую, що в моїй біографії є Афганістан, що я жив у минулому віці і в нинішньому живу. Тепер по-іншому дивлюся на події в цій країні, де зараз загрузли американці.

- Війна в Афганістані не зробила вас, романтика, патріота, жорстоким і суворим прагматиком?

- Розчарую вас: вона ані трохи не зробила мені жорстокішим. Навпаки, я став більше цінувати життя в усіх його проявах. Чашка кави вранці для мене – це вже свято, зустріч із колегами на роботі, друзями – також радість.

– Часто зустрічаєтеся з бойовими побратимами?

- Постійно зустрічаюся і допомагаю їм чим можу. Виступаю куратором міської організації афганців. Я – полковник запасу, а Сергій Садовой, голова Голосіївської райдержадміністрації – сержант запасу, але Афганістан зробив нас бойовими побратимами, друзями, не зважаючи на військові чини.

- Як на мене, то ваша юнацька романтика втілилася у ваших нинішніх колекціях: ви маєте дивовижні стародруки, ікони, картини сучасних українських художників. А з чого усе розпочиналося?

- Із дитячого захоплення. Із трьох років почав збирати книги. Найпершими були, звісно, казки, далі – фантастика. У своїй шахтарській бібліотеці я перечитав усе, що міг. І батьки схвально ставилися до мого захоплення. Найкращим подарунком завжди була і є досі цікава книга. У нинішній моїй бібліотеці зберігся раритет мого дитинства - “Мийдодир” Корнія Чуковського.

- Либонь, і діти ваші на ньому виростали?

- На жаль, зараз, коли є комп’ютер, телевізор, діти читають менше. Але дитячої літератури вони мали доволі.

- Що тепер є у вашій бібліотеці?

- Усе, починаючи із класики (перших видань), авангардної, містичної літератури до стародруків - “Острозької Біблії”, «Апостола» Івана Федорова.

- А часу вистачає, щоб їх перечитати?

- Щовечора знаходжу годину другу, щоб побути наодинці із книжкою.

- Ви людина – багатогранна і, очевидно, на колекціонуванні книг не зупинилися.

- Захоплююся українськими іконами. Вони настільки самобутні, не канонічні – можна роздивлятися їх і бачити те, що хотів би бачити у даний момент. У них – наша історія, відтворена в духовних образах. Нещодавно мені дісталася ікона XVI століття, але один спеціаліст стверджує, що насправді лик - XIV століття. Однієї суботи на антикварній тусовці в виставковому центрі на Лівобережній придбав скромну ікону, а вона виявилася роботою майстрів Московської Оружейної Палати. Віднедавна став колекціонувати старовинні географічні карти.

– Ховати такі шедеври від людського ока не годиться. Ви десь виставляли вже їх чи плануєте це зробити?

- Цілком закономірне запитання - ховати шедеври не можна. Ми закінчуємо зараз будувати Культурний центр на Подолі, де буде і галерея сучасного живопису, і музей скіфської історії, і музей української ікони. Там експонуватимуться мої колекції, причому, безплатно. Щоб якомога більше людей долучалося до прекрасного. Нині, коли Україна на перехідному етапі, більшість переймається матеріальним, аніж духовним. Але ж без духовності немає майбутнього. Якось мені довелося побачити колекцію предметів скіфської культури, які зібрав бізнесмен Сергій Тарута. Чудову виставку він організував у музеї «Київська фортеця». Це мають побачити і діти, і школярі, і студенти, адже це – витоки нашої історії. Зазирнути в минувшину – то не дань моді, то потреба душі. Утім, таке захоплення потребує чимало витрат, у тому числі, і матеріальних.

- Перед якою іконою ви молитеся?

- Перед «Добрим пастиром». Ця ікона виконана у стилі українського барокко XVIII cтоліття, її я придбав у Львові. На ній Ісус Христос зображений у образі пастуха овець. У нього дуже сумний стражденний погляд. “Хто примножує пізнання, той примножує печаль”.

- Хто із сучасних українських художників вам найбільше імпонує?

- Таких багато, починаючи із скандального і талановитого Подерев’янського. Мені дуже подобається Київський академік Зорко, Шеришевський, картини якого нині експонуються в Українському домі, Дніпропетровський художник Володимир Тарасенко, Макіївський майстер Олександр Фандіков, який працює в стилі «Фантазії”. Багатьом із них допомогаю “розкрутитися”.

- У вашому творчому доробку є п’єса “Фракція”. Розкажіть, будь ласка, хто став прототипами її дійових осіб.

- Це фарс про життя та діяльність депутатського корпусу Верховної Ради. Гадаю, що там є впізнаванї образи. На прем’єру, яка відбулася у клубі СБУ, депутати не прийшли, хоча я їх запрошував.

- А про Київраду нинішню не хотіли б щось подібне написати?

- Збираю фактаж (сміється – авт.).

- Побажаю вам творчого натхнення. Дякую за розмову.

Валентина Брязгунова