Для народного депутата України Василя Берташа стало доброю традицією 1 вересня приїздити до рідної школи у с. Рокитно, де він навчався і звідки розпочав свій шлях як професіонал, як політик, як непересічна особистість.

Цього року Василь Михайлович разом зі шкільними товаришами та вчителями святкували не лише початок нового навчального року, а ще й - 110-річчя з дня заснування навчального закладу. Нинішні учні цієї школи розпочали новий навчальний рік чудовим концертом, який підготували власними силами, аби створити всім справжній святковий настрій. Випускники, як і годиться, приїхали на ювілей із подарунками та гарними спогадами про роки свого навчання.

Василь Берташ погодився поділитися своїми спогадами про шкільні роки.

- Василь Михайлович, яким Ви були учнем?

- Я був сумлінним і старанним учнем. Закінчивши початкову школу в рідному селі Лісове, пішов до четвертого класу у школу в с. Рокитно, що за сім кілометрів. Але ходив до школи з радістю, і навіть коли траплялася негода й батьки до школи не пускали, дуже переживав від того, що чогось важливого не почув і не дізнався. Тоді не було комп’ютера з Інтернетом, навіть книжок не вистачало, і єдиним джерелом нових знань була вчителька. Тому щодня хотілось бігти до школи за новими і новими знаннями. Я виховувася у багатодітній сім’ї на Поліссі, де люди жили бідно, і часто-густо траплялось, що навіть одягу не вистачало, тому, коли в хаті двоє школярів, носили той одяг по черзі. Але потяг до знань був дуже сильним. Хотілось вивчитись, отримати професію, і завдяки цьому досягти певних висот у житті.

- На Вашу думку, ставлення до вчителя з боку учнів на сьогоднішній день змінилось?

- Думаю, що так. Як я вже говорив, на сьогоднішній день вчитель вже не є тим єдиним джерелом інформації і знань, яким був для нас. Тепер діти мають більше можливостей, а відтак вони більше поінформовані. Та й взагалі нинішні дітлахи зовусім по-іншому ставляться не лише до вчителя, а і до навчання. Ми не мали того матеріального забезпечення, яке мають вони тепер. Я виріс на Поліссі, де заробляти на життя було важко. Робочих місць, як таких, не було, тобто заробити можна було лише завдяки дарам природи. Для того, щоб підготуватись до школи я, як і всі інші мої ровесники, повинен був назбирати грибів, ягід, продати це все й заробити собі на зошити, ручки, одяг і таке інше. Тепер же діти про це не думають, вони отримують все готове від своїх батьків, а тому і не цінують тих благ, які мають, оскільки не докладають до цього ніяких зусиль. З одного боку, це добре, що діти не думають про те, як заробити собі на шкільне приладдя і одяг, а з іншого боку, в них немає того прагнення до навчання, яке було у нас. Необхідність забезпечити себе тим, що потрібно для навчання, є певним стимулом і виховує в дитині відповідальне ставлення як до навчання, так і до праці.

- Ще один важливий фактор, який зумовлює нині ставлення до вчителя – це престиж професії, який вкрай необхідно піднімати. Тому я особисто робив, роблю і буду робити все для того, аби наші вчителі мали всі ті пільги, на які вони по праву заслуговують, щоб вони мали достойну зарплату і пенсію, тому що в першу чергу від них залежить якість навчання і виховання підростаючого покоління, а значить, і майбутнє держави залежить від якості їхньої праці. Я з великою повагою ставлюсь до людей, які обрали цю нелегку і таку відповідальну професію. Завжди ставився до школи як до своєї другої домівки, а до вчителів - як до других батьків, і навіть не уявляв собі, що може бути якось по-іншому. Саме ті перші знання, які були закладені вчителями з перших днів навчання, супроводжують мене протягом всього життя. Саме у школі формується відповідальне ставлення людини до знань, до роботи, до людей, і тому так важливо, хто і як буде закладати цей фундамент життєвих позицій в дитячі душі. З цього приводу неодмінно цитую видатного психолога Вільяма Ченнінга, який сказав: «Для виховання дитини потрібна більша мудрість, ніж для керівництвом державою».

Алла Івойлова
Рівне