Олександр Удовіченко зі своєю командою практично на голому місці, «з нуля» створив у Полтаві не просто філію, а регіональне управління одного з найбільших банків України — «ПриватБанку». Сьогодні це один із найавторитетніших керівників у області. А ще його полтавці знають у якості голови обласної державної адміністрації, котрий протягом 2004 — 2005 років вивів наш регіон до числа найкращих у державі. На цю керівну посаду він був обраний за списком обласного відділення Партії регіонів.

Інтерв’ю з краваткою

- Олександре Васильовичу, чи можна порівняти вашу сьогоднішню посаду з тією, що ви обіймали два роки тому? Як вам далися обидва рішення очолити область?

- За час, що живу й працюю на Полтавщині, здобув чимале коло не просто друзів, а однодумців. Загалом я людина командна, тому знаю: якщо поставити якесь завдання, його можна вирішити тільки спільними зусиллями. Коли тоді постало питання про призначення керівника області, багато людей, котрі і зараз поруч зі мною, говорили: достатньо в області вже покерували, так би мовити, «приїжджі», не вихідці з Полтавщини, яким не болять проблеми нашої землі. Тому я й погодився.

Намагаюсь і тоді, й зараз достойно виконувати свою роботу. Як це вийшло — оцінювати людям. Хочеться об’єднати навколо себе полтавський люд, особливо керівників, щоб наш край був розвинутий і самодостатній.

Але повинен сказати, що голова адміністрації і голова ради — це різні ступені відповідальності.

Обласна рада — представницький орган, де потрібно захищати інтереси громади, яка й обрала цей депутатський корпус. Ми сьогодні відповідальні перед людьми. Але, на жаль, структура місцевого самоврядування не має відповідної вертикалі, голова ради сам повинен вибудовувати відносини і думати, як представляти і відстоювати ці інтереси. Депутатський корпус мені зараз диктує правила роботи і, зрештою, поведінки. Як депутати спрацюються, так і буде ця команда працювати.

Адміністрація ж — це жорстка президентська вертикаль. Її голова практично позбавлений прав приймати власні рішення. Є лише відповідальність перед Секретаріатом Президента. Тим більше, що з кожним етапом розвитку держави повноваження голови адміністрації все більше урізаються. Тобто спостерігаємо жорстку централізацію влади.

Наприклад, Київ уже замкнув на себе весь силовий блок. Місцева влада не впливає ні на міліцію, ні на прокуратуру, ні на суди. Їх керівників сьогодні призначають, навіть не спитавши думки губернатора.

Тож робота голови облдержадміністрації була більш нервовою, бо безсистемною. Оцінювали її і при Кучмі, а тим більше зараз, при Ющенку, невідомо за якими показниками. Суб’єктивні оцінки працівників Секретаріату, які доповідають Президенту, не дають можливості вибудувати системну вертикаль влади. Це - найголовніша наша біда. В Україні маємо двовладдя, яке дуже гальмує наше просування вперед.

- Яким ви бачите вихід із цієї ситуації?

- Він – єдиний: продовження політичної реформи, задекларованої ще два роки тому, під час так званого третього туру президентських виборів. Тоді помаранчеві погодилися на побудову парламентсько-президентської республіки, маючи надію сформувати більшість і одностайно керувати державою. Що вийшло з їхньою одностайністю, ми побачили. Вони не втрималися й півроку, посварилися, бо не поділили отриману владу. Більше того, вони зрозуміли, що після сформування Коаліції національної єдності така модель держави їм не вигідна. Тому й спровокували дострокові вибори.

Парадокс, але Секретаріат будь що прагне підмінити собою легітимно призначений Парламентом Уряд, який продемонстрував уміння керувати державою, але не впливає на більшість виконавчих органів у регіонах, бо ними керує той же Секретаріат.

Головна проблема в тому, що у помаранчевої влади не було і немає системного підходу до вирішення проблем. Система просто не працює — згори і до низу. Кризи не просто сталися. Я вважаю, що вони були викликані непрофесійним підходом до виконання владних функцій. Майданна схема роботи була перенесена на схему державного управління. Навіть у районах керівниками поставили так званих польових командирів місцевого масштабу. Вони прийшли до влади — і не знають, що з нею робити, як розпорядитися. Можливо, саме це ставила на меті так звана помаранчева революція: призначити у місцеву владу непрофесійних маріонеток, які слухняно виконуватимуть вказівки з Києва?..

Що ж до питання «Що робити?», то я вважаю, коли зростатиме роль місцевих рад, тоді ми зможемо реалізувати свої можливості. Маю на увазі те, що зараз називають політичною реформою, тобто змінами до Конституції. Це факт, який уже відбувся. І якщо зараз Президенту в цьому щось не подобається – то його особиста справа. Закон затвердила Верховна Рада і цим шляхом країна вже пішла. Звісно, рішення щодо місцевого самоврядування ще не прийняті, але, на мою думку, новообраний Парламент повинен робити поступальні кроки в реалізації цієї реформи.

Ради повинні формувати свої, а не президентські виконавчі органи. Я думаю, що кожна рада, у тому числі й обласна, повинна бути консолідуючим органом для громади і відстоювати її інтереси, а не інтереси центру. І, безумовно, мати свої важелі та достатній бюджет.

- Виходить, що сьогодні всенародно обраний міський голова має набагато більше повноважень, ніж голова обласної ради?

- Мабуть, так. Хоча і в нього немає впливу на формування місцевого бюджету, бо левову частку доходів від податків забирають до центру. Проте міські голови дійсно у нас більш вільні у виборі, ніж голови облрад чи так звані губернатори. До речі, скрізь губернаторів обирають. Лише російські самодержці їх призначали. Чому ми пішли таким шляхом? Бо не маємо достатнього досвіду побудови демократичного суспільства. Якщо люди це зрозуміють, то у нас буде підтримка. І ми зможемо продовжити започатковану нашою командою, але перервану, на жаль, не з нашої вини, програму розвитку економіки й побудови Європи в Україні, а не приєднання її до Європи на правах «пасинка».

- На ваш погляд, як полтавці сьогодні ставляться до влади?

- Повинен сказати, що загалом полтавці ставляться до влади скептично. І це вони показали під час минулих виборів. Сьогодні цей скептицизм межує з роздратуванням. Те, що сталося за час, протягом якого керувала так звана помаранчева команда, яскраво засвідчив: вона не змогла зібрати, об’єднати професіоналів, людей, які б зуміли виконувати організаційні і владні функції. На жаль, багато професіоналів були просто викинуті з суспільного життя. Це не тільки несправедливо, а, я б сказав, навіть злочинно.

- Дехто вважає, що люди йдуть у владу заради особистого збагачення…

- Коли говорити про мене персонально, то поруч зі мною гарна команда, з якою я працюю ось уже більше 12 років. Скажу чесно: це самодостатні особистості, котрі не мають якихось амбіцій щодо владних кабінетів. Повірте, ми маємо роботу, любимо її і вміємо виконувати. Але у нас є розуміння того, що сьогодні областю керують люди, які не в змозі забезпечити поступальний розвиток економіки, життя полтавців, забезпечення полтавського регіону. І це при тих природних ресурсах, що ми маємо, фінансових можливостях, коштах, які Полтавщина відраховує до бюджетів усіх рівнів.

Тому й об’єдналися ми у найпотужнішій, на мій погляд, зараз політичній силі — Партії регіонів. І робитимемо все, щоб донести до кожного полтавця програму партії, шляхи її втілення у наших регіональних умовах.

- З усього вище сказаного можна зробити висновок, що ви і ваша команда морально готові взяти на себе відповідальність за майбутнє Полтавщини, очоливши обласну владу…

- Я скажу так: якщо я і члени нашої команди просто зачинимось у своїх «нірках» і споглядатимемо за тим, що діється у державі, це буде не просто непатріотично, а навіть злочинно.

Партія регіонів пропонує солідну програму розбудови суспільства. Як наш Лідер Віктор Янукович, так і всі ми говоримо, що готові до співпраці з усіма політичними силами. Нормальної і конструктивної. Ми маємо сформувати такий орган місцевого самоврядування, який би став генератором ідей, щоб відстоював інтереси мешканців області перед Києвом.

- А що реально сьогодні може зробити орган обласного самоврядування, доки він ще не має тих прав, про які ви говорили?

— У першу чергу вплинути на формування місцевого бюджету і повернення декларованих коштів у вигляді субвенцій із державного.

А забезпечити наповнення бюджету можна тільки через створення нових підприємств, робочих місць, вимогу виконання попередніх домовленостей із уже існуючими суб’єктами господарювання.

Яскравий приклад. У нас є угода про сприяння соціальному розвитку і вирішенню екологічних проблем із підприємствами нафтогазового комплексу. Згідно з нею цього року від НАК «Нафтогаз України» до області мало надійти 20 мільйонів гривень. Але за перше півріччя ми не отримали ні копійки. Я особисто прийшов на прийом до Прем’єр-міністра Віктора Януковича, він запропонував мені виступити на засіданні Кабінету Міністрів. Не було іншого виходу, як пригрозити «Нафтогазу України», що ми більше не дамо дозволу відкривати ліцензії на нові розвідувальні роботи чи промислове використання свердловин. Звісно, це не вихід, але це - єдиний важіль впливу на цю державну установу. Тоді Міністр енергетики Юрій Бойко розпорядився, щоб НАК почав виконувати умови угоди. Вже надійшло кілька мільйонів гривень. Але ж це мізер! А надворі вже жовтень. Коли ж виконувати програми рекультивації грунтів, ремонту доріг, розбитих важкою технікою нафтовиків, зрештою, газифікації населених пунктів?

У той же час облдержадміністрація нічого не зробила для вирішення цього питання, хоча це — справа виконавчої структури. Але у неї немає таких важелів. Натомість вони нам пропонують заборонити будівництво нових підприємств у зв’язку з їх шкодою для навколишнього середовища чи прийняти програму увічнення пам’яті видатних земляків. Ми не проти, але де взяти для цього кошти без нових інвестицій в економіку області? Тому з цих питань триває протистояння двох гілок влади в області.

Оце фактичне двовладдя на місцях — коли є обласна рада, без якої не може обійтися голова облдержадміністрації, бо вона за законом має контролювати його дії, і виконавча влада, яка зв’язує руки обласній раді, бо є чисто організаційні питання, які рада не може вирішувати без адміністрації, — це штучний підхід, який, замість того, щоб об’єднувати владні функції, їх розділяє і не дає змоги повною мірою відстоювати інтереси громадян.

Інтерв’ю «без краватки»

- Можна дізнатись: Олександр Удовіченко на роботі й Олександр Удовіченко вдома чи з друзями — однакові?

- Я не роблю і ніколи не робив у цьому різниці. У стосунках із людьми намагаюся зберегти дружелюбність і взаєморозуміння. Вже говорив, що всі мої друзі — одна команда. Ми - однодумці, тому, якщо у нас і виникають певні суперечки, швидко знаходимо спільну точку зору. Хоча у нас заведено відповідати за результат справи, за яку ти взявся. Незалежно, чи це в службових стосунках, чи під час відпочинку. На жаль, відпочити вдається дуже рідко.

- Ваш улюблений відпочинок?

- Спілкування з природою. Виїхати в ліс, чи на річку, відсторонитися від повсякденних справ.

Більшість же вільного часу, якого, повторюся, випадає небагато, витрачаю на спілкування з родиною і ознайомлення з новинками літератури. На жаль, більше доводиться читати книжки про економіку…

- Розкажіть, будь ласка, детальніше про ваше дитинство, юність.

- Я народився в Лозівському районі, це південь Харківської області. Моя мама родом із Селещини Машівського району, але після закінчення Полтавського педінституту була туди направлена на роботу. Там і зустріла батька, іженера-будівельника за освітою. Тож виріс у селі. На початку 70-х батько переїхав до Полтави, отримавши запрошення від «Облміжколгоспбуду». Мабуть, люди старшого покоління пам’ятають, яка то була організація. Скоро він отримав квартиру, і ми остаточно переселилися сюди. На жаль, мами вже нема на цьому світі, а з батьком ми спілкуємося досить часто, шкода лише, що найбільше — по телефону.

Тут я і закінчував 19-у середню школу, після чого став студентом Харківського політехнічного інституту. Здобув спеціальність інженера-механіка і, знову ж таки, за направленням прийшов на Полтавський завод штучних алмазів та алмазного інструменту - спочатку механіком, потім інженером, ну а далі — комсомольська робота…

- Із дружиною, певне, зустрілися в інституті?

- Точно! Навчалися на одному курсі, тільки у різних групах. Родом вона з Бєлгородської області, що в Росії. На останньому курсі взяли шлюб, тож і направлення отримали в одне місце. Вона, до речі, й досі працює на «алмазному» заводі інженером відділу головного енергетика. Не так давно відзначили з нею «срібне весілля».

- У вас два сини. Вони пішли шляхом батька?

- Не зовсім, хоча як сказати…

Старший Сергій, якому вже 27 років, закінчив Харківську юридичну академію імені Ярослава Мудрого, повернувся в Полтаву і зараз працює у прокуратурі міста. Робота йому подобається і хоче й далі залишатися на юридичному поприщі.

Максим, котрий народився 1985 року, щойно закінчив Сумську Банківську академію. Після випуску за моєю порадою влаштувався у «ПриватБанк», бо там можна пройти добру школу фінансиста, є у кого повчитися. Але починати він буде з так званого «фронту» — менеджера з кредитування — дуже непроста робота. Хай учиться й далі, бо одна справа - теорія, а інша — практика…

- Олександре Васильовичу, традиційне, тому, можливо, банальне запитання: ваше життєве кредо? І ще — ви вважаєте себе щасливою людиною?

- Один мудрець сказав: щастя, це коли тебе розуміють. Принаймні я маю чимало однодумців, але хочу, щоб їх ставало все більше. Тоді вважатиму себе щасливим.

Що ж до життєвого принципу — ніколи не зупинятися на досягнутому. Бо рух — це життя, а зупинка — майже смерть. Тому хотів би побажати всім рухатися вперед, до кращого життя. Разом із Україною.

Олександр Бородай
Полтава